02 жовтня 2017
29 вересня з нагоди Дня усиновлення у Чернігівському молодіжному театрі проходили святкові заходи. Родини з усієї Чернігівщини приймали слова вітання та почесні подяки від керівництва облдержадміністрації. Серед 30 усиновлювачів, опікунів, піклувальників, прийомних-батьків, батьків-вихователів була і представниця нашого району – Рудник Наталія Василівна.
Життєпис цієї родини поки що не вельми довгий, але вже насичений подіями та переживаннями. Почалося все, коли двоє, пройшовши через невдалі відносини і народження дітей, вирішили поєднати долі. У неї - двійко діток, у нього—один син. Народилась спільна донечка, назвали Наталею. Та коли дитині було всього два роки, батьки розійшлися. Діти, які колись були сім’єю, стали чужими. Йшли роки. У кожного складалось своє життя. Дітки майже не спілкувались, хоч і жили в одному місті. У 2006 році Наталя, вже будучи заміжньою, несподівано отримала листа від звідного брата Олександра. Він потрапив у складні життєві обставини і просив сестру про підтримку. Вона відгукнулась. З того часу Саша і Наталя стали справжньою родиною. Він називав її «сонечком», а вона, як могла, берегла і допомагала своєму братові. З часом він зійшовся з дівчиною з сусіднього району, жив і будував сім’ю. Та не склалося. Сашко захворів і помер. Про це Наталі повідомили в той же день. І вона, задихаючись від горя, кинулась до нього. Вже пізніше дізналась, що її Сашко за кілька місяців до смерті став батьком. Бажання хоч побачити маленьку племінницю не покидало дівчину а ні на мить. А одного разу їй наснився Сашко і попрохав не кидати його в біді. Тоді вона наважилась розшукати його дочку, бо відчувала, про яку допомогу просив брат. Виявилось, жінка що народила маленьку Алінку, не опікується дитиною, і відповідні служби готуються до вилучення дитини з сім’ї. Тоді, вперше побачивши маленьку у Сновській лікарні, Наталя зовсім втратила спокій. Сама, будучи матір’ю п’ятирічного Ярослава та шестимісячного Владика, не могла ні спати, ні їсти, бо знала, що зовсім поряд така ж сама рідна душа з братовими очима страждає від самотності. Зустрічі в лікарні були щасливі і теплі. Мала наче відчувала рідне тепло, бо моменти розставання її з Наталею доводили до сліз навіть персонал дитячого відділення .
Документи на право опікування Наталя зібрала на одному диханні, щоб скоріше забрати Алінку додому. Вона навіть не задумувалась, як буде давати раду одразу двом немовлятам. Так веліло її серце. Після проходження навчання на спеціальних курсах для опікунів, в травні 2011 року маленька Алінка стала членом великої родини.
Наталя розповідає, як старший син чекав народження сестрички, а народився братик. Тож коли готувалась до появи в домі Алінки, спитала у сина - чи хоче він мати ще й сестричку? Хлопчик зрадів і дуже чекав появи маленької. А молодший Владик у перший же день засунув Алінці в ротик свою пустушку, з якою не розлучався ні за яких обставин. Прийняли і полюбили. Дівчина зізнається, що важко було з трьома маленькими дітьми. На щастя, поруч були добрі друзі, сусіди, що допомагали молодій матері в усьому. За шість років всякого було. Були побутові проблеми, не склалося життя з чоловіком. Не відвернулась, і досі підтримує свекруха, за що Наталя їй дуже вдячна. Вона щасливо посміхається і запевняє: - «У мене все добре. Я найщасливіша мама». Розповідає, як відчула, що безмежно любить Алінку, вже як рідну донечку. Коли та, поранивши руку, потрапила в операційну, серце заходились від переживань, тілом відчувала, як болить її донечці. Материнський інстинкт зробив свою справу. ЇЇ донька, і ніяк інакше.
Біологічна мати дівчинки вперше з’явилась на порозі, коли тій було вже три рочки. Спочатку погрожувала і лякала молоду жінку, що забере дитину. Але згодом - напевно, зрозумівши , що її дитина щаслива в цій родині, заспокоїлась. І навіть, зробила подарунок на день народження - золоті сережки.
Наталя розповідає, що цією весною, готуючись віддати Владика і Алінку до школи, розповіла їй правду. Боялась, щоб цього не зробили «доброзичливці», перекрутивши все, не поранили дитячу душу. Дівчинка, вислухавши, мовчки обняла матусю—це була відповідь на всі питання, що не давали молодій жінці спокою.
Всі негаразди позаду. Тепер вони-- дружна родина. Наталя сама господарює на городі і по дому. Тримає поросят, гусей та курочок. По подвір'ю бігають грайливі кошенята—улюбленці дітей. На столі тортик, спечений власноруч. Господиня чекає своїх малюків зі школи. Їх дзвінкі голосочки ми почули здалеку. Відчинилися двері, і кімната вмить перетворилась на галасливий вулик. Алінка серед братиків—темноока, усміхнена і трошки сором’язлива мамина доня. Обняла і защебетала про свої враження від шкільного дня. Всі разом до столу з солодким маминим сюрпризом - весела, щаслива родина. Хай береже її Господь. А сльози матері - лиш ті, що забриніли, коли прасувала вишиванки своїм першокласникам. Як швидко виросли. Як добре, що всі вони поряд.
Людям із порушенням зору
