22 березня 2012
Відповідно до статті 42 ГКУ підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Статтею 7 КЗпП України визначено, що особливості регулювання праці працівників, які працюють у фізичних осіб — роботодавців за трудовими договорами, установлюються законодавством.
Відповідно до статті 51 ЦКУ до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не установлено законом або не випливає із суті відносин.
У цій статті поведемо мову про таких суб’єктів малого підприємництва, як фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності без створення юридичної особи з правом найму та фізичні особи, які використовують найману працю, пов’язану з наданням послуг (кухарі, няньки, водії тощо) (далі — підприємці).
Загалом вітчизняне трудове законодавство зорієнтоване на роботодавців — юридичних осіб, одначе попри це воно поширюється і на підприємців, оскільки згідно зі статтею 21 КЗпП підприємці мають право укладати трудові договори з найманими працівниками. Це означає, що підприємець зобов’язаний вести кадрову документацію.
З огляду на спрощену систему ведення обліку і звітності, ведення кадрової документації підприємцем теж буде спрощене, на відміну від юридичних осіб. Проте ведення підприємцем окремих кадрових документів є якщо не обов’язковим, то дуже доцільним. Це пов’язано з вимогами дотримання роботодавцями норм трудового законодавства у відносинах з найманими працівниками. Адже згідно зі статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КУАП) за порушення вимог законодавства про працю на громадян — суб’єктів підприємницької діяльності накладається штраф у розмірі від 30 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (510–1700 грн.).
Підприємець повинен:
- розробляти правила внутрішнього трудового розпорядку;
- укладати трудові договори з найманими працівниками;
- вести табелі обліку використання робочого часу;
- вести трудові книжки найманих працівників;
- провадити обчислення термінів збереження документації і її знищення.
Згідно зі статтею 21 КЗпП наймана особа — працівник зобов’язується виконувати роботу з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку. Тому роботодавець-підприємець повинен попередньо розробити правила внутрішнього трудового розпорядку. Тим більше що наявність цих правил є вигідною і для самого підприємця, що дає йому можливість контролювати дотримання трудової дисципліни працівниками, адже за порушення правил внутрішнього трудового розпорядку працівника можна притягнути до дисциплінарної відповідальності, навіть аж до звільнення за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку (п. 3 ст. 40 КЗпП).
Правила внутрішнього трудового розпорядку підприємцеві варто розробляти на основі Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій, затверджених постановою Держкомпраці СРСР за погодженням з ВЦРПС від 20 липня 1984 року № 213. І хоча цей нормативний документ прийнятий і діяв ще за радянських часів, замість нього дотепер нових правил не затверджено. Натомість, згідно з Постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року № 1545-XII, на території України до прийняття відповідних законодавчих актів застосовують акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції та законам України.
Загалом правила складаються в довільній формі й мають містити таку інформацію:
- порядок прийняття на роботу працівників та звільнення їх з роботи;
- права й обов’язки роботодавця;
- права й обов’язки працівників;
- режим роботи;
- порядок заохочення за роботу;
- порядок накладення стягнення за порушення трудової дисципліни тощо.
Правила внутрішнього трудового розпорядку доцільно затвердити підписом і печаткою підприємця.
Оформляючись на роботу до приватного підприємця (або звільняючись з роботи), найманий працівник може не писати заяви, як це передбачено для процедури прийняття (звільнення) на роботу на підприємстві. Відповідно приватному підприємцеві не доцільно видавати наказ (розпорядження) про прийняття на роботу. Зареєстрований у центрі зайнятості трудовий договір між працівником і підприємцем є документом, який фактично заміняє традиційні заяву та наказ про прийняття (звільнення) на роботу. Тому приватні підприємці не повинні оформляти накази про прийняття і звільнення з роботи працівників. Одначе, надаючи відпустки працівникам, підприємцеві варто оформляти відповідні накази або розпорядження на підставі заяви про надання відпустки.
Крім того, приватні підприємці також не повинні вести книги обліку бланків трудових книжок і вкладишів до них та книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них, оскільки ці види документів передбачено пунктом 7.1 Інструкції № 58 тільки для підприємств. Згідно з пунктом 1.1 Інструкції № 58 до підприємств відносяться «підприємства, установи та організації», а приватні підприємці є окремою категорією суб’єктів господарювання, тому пункт 7.1 Інструкції № 58 на них не розповсюджується.
Ведення особових справ працівників підприємець може здійснювати за власним бажанням. Наприклад, з метою отримання повної інформації про найманих працівників (копії паспорта, довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, документів про утворення й підтвердне право на податкову соціальну пільгу тощо). Це є корисним особливо в умовах великої плинності кадрів.
Табель обліку використання робочого часу (далі — табель) (форми № П-5), затверджений наказом Державного комітету статистики України «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» від 5 грудня 2008 року № 489 (далі — Наказ № 489), підприємцеві доцільно вести, особливо якщо працівники працюють за сумісництвом, у ненормованому режимі абощо, адже цей документ — підстава для нарахування працівникам заробітної плати, допомоги у разі тимчасової непрацездатності, заробітної плати за час відпустки та інших виплат. Тим часом Наказ № 489 не установлює вимог чи методичних рекомендацій щодо порядку заповнення табеля, більше того, згідно з пунктом 2 примітки до табеля ця форма має рекомендаційний характер і складається із мінімальної кількості показників, потрібних для заповнення форм державних статистичних спостережень. Якщо треба, форму можна доповнити іншими показниками, потрібними для обліку на підприємстві. Тому підприємець може увести свої позначення для заповнення.
Також підприємець повинен вести документацію на заробітну плату за час відпустки, визначену в Законі України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (як-от, графік відпусток, заява працівників про надання відпустки, наказ підприємця про терміни і тривалість відпустки). Наказ про надання працівникові відпустки може оформлятися за формою № П-3 «Наказ (розпорядження) про надання відпустки», затвердженою Наказом № 489.
Державний інспектор праці
Л.О.Марченко